У нас на районі
Ми вросли в українську землю й небо, щоб втратити сина в мирній Україні під колесами бездушшя...
Шановна редакціє!
Звертаюся до вас з надією, що ваше сміливе й незаангажоване слово дасть мені сили на продовження боротьби на захист правди і тільки правди про трагедію, яка сталася в моїй родині 25 грудня 2010 року.
Того дня мій син, Саркісов Андрій Леонідович (21.07.1986 року народження), трагічно загинув. Він ішов з роботи від зупинки Стоянка додому в село Гореничі, що в Києво-Святошинському районі. Його збила машина «ВАЗ-21061», водій якої Качур А. В. не зупинився, не надав жодної допомоги, більше того, намагався втекти з місця події. Його наздогнали свідки, які затримали порушника і викликали міліцію та швидку допомогу. Син загинув на місці аварії від черепно-мозкової травми.
З березня по жовтень 2011 року мені відмовляли у відкритті кримінальної справи (за постановою старшого слідчого ВР ДТП ГУ МВС України в Київській області Ромасєва О. В. та за згодою прокуратури Києво-Святошинського району Київської області) без належної перевірки всіх фактів та обставин справи, аргументуючи відмову тим, що в крові мого сина був алкоголь. Прокуратура Київської області впродовж березня-жовтня 2011 року тричі(!) закривала справу.
Звертаю вашу увагу на те, що тіло мого сина тестували на вміст алкоголю, а чому не зробили відповідного тесту винуватцю аварії? І чи можна вважати об’єктивними відомості про наявність алкоголю у мого сина, якщо цю медичну довідку першими отримали не ми, батьки, а винуватець аварії??? Чому не проводилися жодні слідчі дії на місці аварії, хоч кілька днів після аварії ще були розкидані по дорозі рештки бампера та капота. Водія-порушника ніхто не допитував, не перевіряв на наявність алкоголю в крові, не возили його на жодну експертизу. Всю провину склали на мого сина. Дивно в цій історії все! Мені як матері в морзі не надали документів про причину смерті мого сина. Чому ці документи отримали представники порушників? Жодного свідка з боку потерпілого, тобто мого сина, не допитали.
На місці аварії був фотограф, слідчий слідчого управління з Дегтярівської, 5-а, що в Києві на Лук’янівці. Жодних фото в справі не представлено, як і професійних висновків слідчого. На капоті автопорушника були втиснення, було навіть розбите лобове скло. На це ніхто зі слідчих не звернув уваги. Я застала сина на місці аварії, коли він лежав на узбіччі, без взуття, навіть без шкарпеток... їх відкинуло метрів на 3 від тіла... Як же треба було його вдарити, з якою швидкістю треба було рухатися водієві, щоб знесло навіть шкарпетки!
Зате в рішеннях про відмову у відкритті кримінальної справи зазначається, що водій їхав, не перевищуючи швидкості, що син «похитнувся в його бік», і тому водій невинно зачепив мого сина... В той час як медична експертиза свідчить, що в мого сина всі внутрішні органи вражені саме ззаду! Ззаду, а не збоку!
Не допитали свідка аварії, який наздогнав винуватця! В справі стали фігурувати численні свідки з боку порушника як істина в останній інстанції. Труп є. Справи немає. Винен труп.
28 жовтня 2011 року Києво-Святошинський районний суд скасував постанову слідчого про відмову в порушенні кримінальної справи «як сумнівну, невмотивовану і винесену без з’ясування всіх обставин, які мають значення для справи. Матеріали справи направлені прокурору Києво-Святошинського району Київської області для організації додаткової перевірки».
Сподіваюся, шановна редакціє, що ваш об’єктивний журналістський контроль допоможе гарантувати об’єктивність у цій справі, яку безсоромно замовчують і зволікають декотрі слідчі та прокурори, які, обираючи свої професії, присягали – присвятити себе торжеству справедливості й честі.
Чи є гарантія, що чергове дослідування не завершиться ухвалою про відсутність складу злочину? На підставі рішення Києво-Святошинського районного суду від 28 жовтня 2011 року Києво-Святошинська районна прокуратура відкрила кримінальну справу, і здавалося, що ми, нарешті, дочекаємося справедливості. Але ж ні – Київська обласна прокуратура заперечила рішення районного суду: на думку обласної прокуратури, в нашій справі немає факту злочину. З цієї «демонстрації сили» обласної прокуратури нам, батькам, нічого не лишається, як писати, наполягати, стукати в усі двері: допоможіть побороти антизаконність поведінки служителів Закону...
І наостанок – наша родина трагічно пережила воєнні дії 1988–1989 років у Баку... Ми тоді врятувалася від виру політичної і міжетнічної різні, переїхали до України, понад 20 років вили нове гніздечко в селі Гореничі, чесно працювали, нас у селі знають, поважають. Ми вросли в українську землю й небо (мій чоловік усе життя працював у цивільній авіації), щоб втратити сина в мирній Україні під колесами бездушшя...
З повагою, Галина Юріївна САРКІСОВА
